Tag Archives: истории из жизни

Отпустить прошлое

Янина Данильченко

У меня в психике есть полезная настройка – я не сожалею о прошлом. Действительно, я умею отпускать – обстоятельства и ситуации, людей. Отгоревала и отпустила. Мой мыслительный процесс всегда шел подобным образом: что было — то было. Мои ошибки, впустую потраченное время, псевдодружбы, несчастливые любови, нелюбимые работы, нереализованные возможности – это опыт. Это ценный опыт — за небольшими исключениями, я всегда училась только на своем. А еще во мне живет уверенность, что в тот далекий жизненный момент я не могла и не умела поступать иначе. Это ключевое – не могла и не умела. Не обладала навыками совладания.

И когда-то очень давно, в юности еще, я так удивилась, узнав, что многие люди годами страдают по упущенным возможностям и совершенным ими ошибкам (причём речь не идет о каких-то действительно страшных, непростительных вещах). Сейчас, конечно, меня это не удивляет совершенно – сплошь и рядом я это встречаю в своей практике психолога-консультанта. Я почти каждый день от кого-то слышу: я тогда не смог (не смогла), не додавил (не додавила), бросил (бросила), разорвал (разорвала) отношения, самоустранился. Сколько за этими словами самобичевания — тонны вины, и стыда, и боли за поступки, ошибки и оплошности, которые живут в прошлом и разъедают душу годами, а то и десятилетиями.

В психологии есть постулат о том, что человек всегда поступает оптимальным образом. Звучит нелогично, правда? Сейчас объясню. Речь идет о субъективном восприятии реальности – человек в тот или иной жизненный момент действует, исходя из максимума своих возможностей. И если этих возможностей (ресурсов – физических, психических, эмоциональных, личностных, материальных) кот наплакал – результат будет соответствующий.

Я недавно читала интервью Бориса Гребенщикова, где он говорит о том, что 60 лет – это чудесный возраст. Что его, этот возраст, нельзя сравнить с периодом, когда ему было 40 — он тогда многого не знал и не умел! Сейчас жизнь куда лучше, — говорит Б.Г. Что он имел ввиду? Если человек (независимо от обстоятельств) стремится жить осмысленно, заботясь о своем здоровье, благополучии и о благополучии близких,– с возрастом его жизнь постепенно улучшается. Это правда.

читать далее »

Токсичные родственники

Янина Данильченко

content

— Алло, это психолог?

 — Да, слушаю.

— Умоляю – поработайте с моей женой! Я, конечно,  её ревновал, оскорблял,  но теперь она хочет меня бросить!

***

 — Алло, это психолог? Я хочу, чтобы Вы поработали с моим сыном.

— Я работаю со взрослыми людьми. Сколько лет вашему  ребенку?

— Ему 28.  Я хочу, чтобы вы научили его быть мужиком со своей женой!

***

 — Алло, помогите моей дочери. У нее явно  проблемы с головой! Мы ж для нее стараемся  – и английский, и теннис, и школа моделей, и танцы.  И репетиторы самые лучшие. Ничего для неё не жалеем! А она почему-то  отказывается кушать! Так и до анорексии недалеко…

***

Я уже неоднократно писала о том, что психологическое насилие  порождаемо желанием одного человека  заставить другого  быть  ему  удобным, решать за него, как ему необходимо жить. Токсичный эмоциональный фон этого незримого на первый взгляд насилия в нашей культуре является, увы,  настолько привычным, что люди часто и не догадываются, что можно строить отношения  как-то иначе.

читать далее »

Петля круговой обратной связи

Янина Данильченко

petlia-sviazi

Семья – как река, в которую никогда нельзя войти дважды (А. Варга)

Любой человек, даже одинокий,  является частью большего – частью своей семейной системы, своего рода. Поэтому если ко мне, семейному психологу, на консультацию приходит один человек, это значит, что его семья, его родные (неважно — живые или мертвые)  так или иначе будут  незримо присутствовать рядом.

С одной стороны — семья, как и всякая другая система, стремится поддерживать стабильность, постоянство, сопротивляясь происходящим в ней изменениям, которые становятся источником кризисов. А с другой – ввиду невозможности этого постоянства (потому как человек – это процесс, а в жизни все течет, все меняется) семья также постоянно пребывает в динамике.

Иногда удивительно наблюдать, какое влияние может оказывать отдельный человек на жизнь всей семейной системы, подталкивая ее к развитию.

читать далее »

Горобець

Янина Данильченко

birdsЯ розумію, що комусь ця історія видаватиметься вигадкою, але це справді відбувалось, коли мені було лише 8. Одного дня, перебуваючи у бабусі, я порпалась у її сарайчику і знайшла стару пташину клітку. І мені одразу закортіло, щоб там з’явився птах. До цього часу я вже мала одного птаха – голуба, що випав з гнізда, але на той час він уже виріс, видужав і  полетів геть. Але як роздобути нового птаха? Дуже просто, міркувала я, треба його спіймати.

І ось, повертаючись з бабусею зі школи, я запримітила зграйку горобців, що сиділи на металевій огорожі. Я попросила бабусю потримати портфель, бо я йду ловити горобця. Вона щось несхвально забурмотіла – їй не хотілося втрачати час на мої вигадки, адже ми могли спізнитись на автобус, який ходив за розкладом. Та я не зважила на це і пішла.

Я була абсолютно, на всі сто відсотків  впевнена, що зараз я одного піймаю. Це був досить дивний психологічний настрій – я дуже добре його пам’ятаю і зараз. Такими словами описують його ті, хто знається у східних бойових практиках – коли прагнення, сила наміру і дія зливаються у щось єдине, неподільне. Тоді ніби завмирає час, а ти рухаєшся — спокійно, зосереджено, впевнено. Я підійшла до огорожі і просто зняла з неї крайнього горобця – тим рухом, що зривають яблуко з гілки. Він отетеріло дивився на мене. Бабуся замовкла від здивування.

Наступної миті горобець оговтався і щосили уп’явся мені дзьобом в руку. Я спробувала поворухнути рукою, і зрозуміла, що шкіру з дзьоба я вивільнити не можу – горобець тримав мене міцно, немов той бультер’єр.  Було досить боляче. Якусь хвилю я стояла мовчки, але потім згадала, що я абсолютно не маю гадки, як перевезти горобця додому – їхати в переповненому автобусі було дуже довго, а у мене немає з собою клітки – не у портфелі його ж везти!  Я розтиснула кулак — горобець випурхнув. І ми з бабусею пішли на зупинку.

Хюгге

Янина Данильченко

Про деякі суспільні тренди дізнаюсь пізно… Виявляється, із данського хюгге (так данці називають момент спокою, умиротворення, затишку, насолоди від простих радощів життя) на Заході вже виросла ціла філософія, яка вчить, як цей затишок, це умиротворення спіймати, дотримуючись певних рекомендацій. Існують поради щодо одягу, їжі, приємних дрібниць, які «приманюють» стан хюгге. Все має бути просто і водночас мило.

Втім, данці стверджують, що жоден антураж, жоден сімейний обід чи родинний ритуал — ще не гарантія того, що ви «зловите» хюгге (пам’ятаєте наше — «ялинку прикрасив, мандарини купив, а Новий Рік не відчувається»). Бо відчуття тихої радості й затишку народжується тільки там, де є повне і безумовне занурення у момент.

Отакі моменти «повного занурення» можуть закарбовуватись у пам’яті як яскраві спогади – так, принаймні, у мене. Хвилини чи години чистого, незатьмареного щастя, повної присутності в моменті, коли немов зупиняється час. Маю таких спогадів безліч, і часто вони не пов’язані із хоч би трохи значущими подіями. Ці моменти виникали самі по собі. Тоді я ще не знала, що стан повної присутності – це те, чому можна навчитись, і що можна викликати й проживати цілеспрямовано.

Якими в моєму житті були ці моменти? Наприклад, спогади про прохолодний вересневий ранок, коли я із мамою удвох збирала великі, холодні й запашні яблука у садку. Чи спогади про зимовий сніжний вечір, коли у присмерках повертаюсь додому, а сніжні замети сяють у світлі ліхтарів, немов укриті діамантовим пилом. Чи літній ранок, сніданок із родиною, сонце, квіти на подвір’ї, а я з великою чашкою какао у руках. Коли я повертаю себе у ці моменти, я проживаю їх немовби знову, і відчуваю те саме, що і тоді. Радість від того, що живеш. І це мій величезний ресурс.Hygge