Стилі виховання та вікові дитячі кризи: періоди сімейної турбулентності

Янина Данильченко

Crisis

Продовжуючи тему сепарації дитини від батьків  як процесу фізичного й психоемоційного відділення, поговоримо про дитячі вікові кризи, а саме: про їх перебіг залежно від стилів виховання та їх значення для майбутньої психологічної сепарації від батьків.

В Інтернеті існує достатньо інформації про дитячі кризи, які описуються як ознаки проблемної поведінки та емоційної лабільності, тому перерахую їх стисло:

  • плач, неспокій (якщо це криза новонародженості – фізичного віділення дитини від тіла матері);
  • істерика, непослух, постійна потреба в увазі (період 12-16 місяців);
  • бунт, протест, прагнення керувати батьками, робити все по-своєму (дошкільний період 2,5 – 4 років);
  • конфліктність, негативізм, збудливість, тривожність (молодший школяр, вік 6-7 років);
  • нестриманість, агресивність, підвищена конфліктність, ігнорування заборон (підлітковий вік 13-16 років).

Звичайно, перелік як вікових проміжків, так і можливих дитячих реакцій є умовним, всіх під одну гребінку рівняти не можна. Мені, наприклад, після народження сина років до його 6 років здавалось, що криза новонародженості плавно перетікає в іншу, і між ними – жодного просвіту, оскільки дитячі істерики й скандали йшли звичним щоденним явищем. Відбувалось це на фоні такого феномену, як підвищена сенсорна чутливість у дитини – але то окрема тема, яка потребує детальнішого висвітлення.

Криза: це добре чи погано?

Загалом, словом «криза» прийнято позначати певний період, сповнений тривог і небажаних емоційних сплесків. Як щось негативне. Чи справедливий такий підхід щодо психологічних криз, які зустрічає на своєму життєвому шляху людина? Справа у тому, що у психології криза  розглядається під різними кутами  — і як період гострого психологічного напруження та труднощів, і як важлива точка розвитку. Після того, як емоційний вир, викликаний проблемами у дитячій поведінці, у родині тимчасово піде на спад, батьки з подивом відзначають, що дитина якось раптом і непомітно навчилась багатьом речам – наприклад, вивчила нові слова, стала краще говорити, краще взаємодіяти у грі, складати свої іграшки сама тощо.

Вікові дитячі кризи: вплив стилів виховання

На мою думку, батькам важливо розуміти те,  що істерика дитини, її непокора, непослух – це одночасно і випробування внутрішньосімейних меж юним бунтівником на міцність, і одночасно – спроби відстояти свою окремість, індивідуальність, хоч би й у такий незрілий спосіб. У минулій статті я вже вказувала на те, що доросла людина із незавершеною сепарацією від батьків нерідко буває схильна до надмірних емоційних реакцій, коли не отримує від інших «батьківського» схвалення (ображається через дрібниці, істерить, капризує, демонструє незрілість у стосунках).  Тому гіперреакція батьків на дитячі капризи у кризові вікові періоди, що спрямована на досягнення повної покори від дитини, повне придушення її волі, може пізніше як дитині, так і батькам «вилізти боком».

Найчастіше це відбувається в родинах з авторитарним стилем виховання. Батьки в таких родинах  є вимогливими, нерідко практикують такий стиль спілкування з дитиною, що зводиться до коротких команд: «не крутись», «стій рівно», «дивись під ноги», і т.п., у відповідь на бунт застосовують практику різноманітних покарань, в тому числі й фізичних. Заборони є непорушними і сумніву чи обговоренню не підлягають. Існують декілька сценаріїв подальшого розвитку подій у таких родинах: повне підкорення волі дитини і незавершена чи відсутня психологічна сепарація в подальшому, або  (у випадку, якщо дитина – темпераментально міцний горішок) вибухові пристрасті, конфлікти й непорозуміння, які несподівано для батьків  починаються з кризовим підлітковим віком (що ж сталось — була така слухняна дитина?!) Процес сепарації  дитини від нуклеарної родини  в процесі дорослішання у цьому випадку відбувається, але неприязнь, конфліктні стосунки з батьками можуть тривати ще досить довго.

Інший варіант, якщо дитина виховується в родині, де стиль виховання є надто ліберальним: дитині дозволяється абсолютно все, щоб тільки не капризувала і не влаштовувала істерик. Заборон практично немає, або батьки швидко здаються під напором дитячого бажання. Негативним моментом такого виховного стилю є те, що дитина, тестуючи  внутрішньородинні межі, починає відчувати їх прозорість. Дане відкриття для неї не є приємним, оскільки воно пов’язане із зменшенням відчуття безпеки і зростанням тривожності. Дійсно, якщо ти не знаєш, що насправді тобі можна, а що ні, чи можна почуватись безпечно у світі? На дитину падає тягар відповідальності за свої вчинки (чого тепер плачеш, ти ж сам захотів!),  при цьому батьківсько-дитячі стосунки нагадують стосунки між сиблінгами.

Позитивом є те, що вікові дитячі кризи загалом в таких ліберальних родинах мають менший негативний емоційний накал, хоча підлітковий вік може бути виключенням. Інколи має місце підвищення рівня агресивності підлітка  й конфліктність як відповідь на повне зневаження батьківського авторитету. Поведінка підлітка може стати некерованою,  і принести батькам немало неприємних сюрпризів внаслідок копіювання «дорослої» поведінки (пошук авторитетів серед однолітків, ранній секс, алкоголь і т.п.), оскільки у нього належним чином не сформоване чітке уявлення про небезпеку. Батьківсько-дитячі сепараційні  процеси у такій сім’ї теж можуть бути порушеними. Таке спостерігається у випадках, якщо в родині з дорослішанням дитини відбувається зміна ролей: діти починають відчувати відповідальність за батьків, які охоче «усиновлюються» до власних дітей, прямо чи непрямо вимагаючи, щоб про них подбали.

«Золотою серединою» є такий стиль виховання дитині у родині, який називають демократичним. Він має свої плюси й мінуси. Батьки гнучко реагують на виклики, які стають перед ними у дитячі кризові періоди, у відповідь на непослух чи істерику залежно від ситуації та віку дитини  застосовуючи практику переключення її уваги, надання їй права на реалізацію власного рішення (якщо це, на їх думку, безпечно), визнаючи право дитини на самостійний вибір або й права на помилку. При цьому батьки можуть забороняти дитині те, що вони вважають для неї некорисним чи небезпечним.

Всі заборони дитині батьками аргументуються (увага — це вимагає купу часу, на відміну від тактики батьків авторитарного й ліберального стилів).  Дитина має право на висловлення власної думки і не боїться бути висміяною чи знехтуваною. Батьки мають психологічний ресурс або тактику, щоб витерпіти у випадку чого її істерику, водночас при цьому намагаються заспокоїти дитину без агресії.  Застосування покарань у такій родині якщо і є, то вони існують у вигляді тимчасових обмежень, і знову ж-таки, з детальним поясненням причин. Кризові вікові періоди у дітей можуть проходити з мінімумом зіпсованих  батькам нервів (трохи крові нащадок може випити, а може і ні – кому як пощастить). В будь-якому випадку дитина розуміє, що її думку сприймають і поважають, хоча можуть бути незгодні. Сепараційні процеси в такій родині відбуваються «за планом» і є цілком очікуваними для обох сторін.

Звісно, тут було описано «чисті» моделі батьківсько-дитячих відносин, а в реальному житті вони можуть бути змішаними, де превалює якийсь один тип.  Ідеальних батьків не буває,  і якщо ми є «достатньо хорошими батьками» (перефразовуючи Віннікота), що прагнуть найкращого своїй дитині — це наш найбільший ресурс.  Єдиного сценарію перебігу вікових криз у дітей також  не існує – все надто індивідуально, оскільки є неповторною кожна дитина. Немає універсальних, підходящих для усіх рецептів виховання.  Відсутні психологічні методики, однаково дієві для усіх. А вікова дитяча криза… «Все минає, і це мине» — казав Соломон. Зламати дитячий опір, або цілком ігнорувати його – легко і просто, потрібно набагато менше зусиль, та й результат видно одразу. І можна радіти тому, що маєш цілком керовану й слухняну дитину, а можна  —  що твоя дитина росте щасливою, і можливо, стане щасливішою, ніж був колись ти.

32 просмотров

Оставить коментарий

You must be logged in to post a comment.