Горобець

Янина Данильченко

birdsЯ розумію, що комусь ця історія видаватиметься вигадкою, але це справді відбувалось, коли мені було лише 8. Одного дня, перебуваючи у бабусі, я порпалась у її сарайчику і знайшла стару пташину клітку. І мені одразу закортіло, щоб там з’явився птах. До цього часу я вже мала одного птаха – голуба, що випав з гнізда, але на той час він уже виріс, видужав і  полетів геть. Але як роздобути нового птаха? Дуже просто, міркувала я, треба його спіймати.

І ось, повертаючись з бабусею зі школи, я запримітила зграйку горобців, що сиділи на металевій огорожі. Я попросила бабусю потримати портфель, бо я йду ловити горобця. Вона щось несхвально забурмотіла – їй не хотілося втрачати час на мої вигадки, адже ми могли спізнитись на автобус, який ходив за розкладом. Та я не зважила на це і пішла.

Я була абсолютно, на всі сто відсотків  впевнена, що зараз я одного піймаю. Це був досить дивний психологічний настрій – я дуже добре його пам’ятаю і зараз. Такими словами описують його ті, хто знається у східних бойових практиках – коли прагнення, сила наміру і дія зливаються у щось єдине, неподільне. Тоді ніби завмирає час, а ти рухаєшся — спокійно, зосереджено, впевнено. Я підійшла до огорожі і просто зняла з неї крайнього горобця – тим рухом, що зривають яблуко з гілки. Він отетеріло дивився на мене. Бабуся замовкла від здивування.

Наступної миті горобець оговтався і щосили уп’явся мені дзьобом в руку. Я спробувала поворухнути рукою, і зрозуміла, що шкіру з дзьоба я вивільнити не можу – горобець тримав мене міцно, немов той бультер’єр.  Було досить боляче. Якусь хвилю я стояла мовчки, але потім згадала, що я абсолютно не маю гадки, як перевезти горобця додому – їхати в переповненому автобусі було дуже довго, а у мене немає з собою клітки – не у портфелі його ж везти!  Я розтиснула кулак — горобець випурхнув. І ми з бабусею пішли на зупинку.

9 просмотров

Оставить коментарий

You must be logged in to post a comment.