Вічний підліток, або проблема незавершеної сепарації

Янина Данильченко

 

AdultОдна із ознак, яка відрізняє людину від тварин (окрім наявності мислення, вищих психічних функцій, інтелекту) – це довжелезний проміжок між її народженням і дорослішанням. Іншими словами, люди мають досить тривале, з біологічної точки зору, дитинство.

На відміну від тварин, у людей залежність від батьків є також дуже довгою, проте вона обумовлена не тільки біологічно, але й психологічно. І не завжди ця залежність зникає тоді, коли людина досягає статевої зрілості. Мабуть, кожен з нас зустрічав дорослих людей, які не є по-справжньому дорослими, чи не так?

Привіт від Пітера Пена

Була весна.  Я із  знайомою підбираємо нові вбрання у торгівельному центрі. Вона приміряє щось напрочуд елегантне, а потім знімає і відкладає його вбік. «Дивись»,  — кажу я їй,  — «це тобі дуже личить, ти в цій сукні як леді!» «Ні»,  — копилить губу дівчинка,  — «у ньому я надто доросла!». Тим часом вона підбирає щось молодіжно-спортивне, що її задовольняє, і купує його. Нову сукню моя знайома так і не вдягла – вдома батьки її розкритикували, а вони (у цьому вона впевнена) поганого їй не порадять. Дівчинці на той момент щойно виповнилось п’ятдесят.

Я знаю кількох чоловіків, котрим під шістдесят. Кожен з них був якийсь час одружений, але сімейне життя не склалось, тому живуть вони  із старими мамами. Один із них не працює, випиває, і півжиття спокійно сидить на старечій материнській шиї, звісивши ноги. Інший має копійчану роботу, про яку хвалиться – там робити майже нічого не потрібно, і ходить із мамою по магазинах під ручку. Старенькі матері, хоч і ледве дибають, своїм життям цілком задоволені – дитина в теплі, нагодована, а хто потурбується за неї краще від мами?

Наведені приклади – класичний синдром Пітера Пена, що полягає  у відмові від психологічного дорослішання фізіологічно дорослими людьми.

Як прив’язати дитину до себе навік

Дорослішання дитини, з точки зору сімейної психології – це своєрідний виклик для родини. Сім’я, як і будь-яка кожна система, прагне стабільності, а підліткова криза –серйозне випробування цієї стабільності, що є провісником змін у перспективі. Існують родини, які з усіх сил пручаються змінам, прагнучи зберегти все як є. І найлегший шлях збереження такої цілісної непорушності – не дати подорослішати дитині.

Існують безліч різних способів – від гіперопіки до прищеплення дитині твердої думки про її несамостійність, безпорадність та нежиттєздатність шляхом постійної критики, шантажу та маніпулювання. Адекватна самооцінка при цьому не сформується, на це шансів нема. Арсенал технік прив’язати до себе дитину навік, зробити її залежною та безпорадною є напрочуд багатим, головне – починати таку «роботу» з раннього дитинства. Відсутність сепарації, коли дитина залишається оповитою батьківською психологічною пуповиною, досягши солідного віку, як правило, родиною не усвідомлюється.

Сепарація – це процес фізичного й психічного відділення дитини від батьків. Коли сепарації не відбувається, людина залишається міцно прив’язаною до нуклеарної родини.  Дуже часто вона не створює власну родину (або створює на короткий час, щоб «впевнитись» — окрім батьків вона по-справжньому нікому не потрібна).  В окремих випадках людина, що не пройшла сепарацію, має власну родину, яку повністю контролюють її батьки (найчастіше – матір).

Тягар несамостійності

Мабуть, кожен із нас зустрічав дорослих людей, повністю залежних від своїх батьків, немов безпорадні малюки.  У минулому, працюючи у відділі персоналу, я кожен день приймала відвідувачів-шукачів роботи. Окремі з них були незвичні: батьки, які приходили разом із дорослим сином (дочкою). Поки останні сиділи в кутку на стільці та дивились у стелю, їхні мами-татусі намагались вести зі мною переговори, щоб улаштувати тридцяти- або  й сорокарічне чадо на роботу. Душею я співчувала «дітям», але на роботу їх взяти не могла. Думаю, нікому не потрібно пояснювати, чому.

Щоб зрозуміти, що сепарація – це необхідний етап, який має пройти кожен індивід, який прагне реалізації власного особистісного потенціалу, варто лише перерахувати, з якими проблемами неминуче стикнеться людина, яка має нездійснену або незавершену сепарацію. Ось лише окремі з них:

  • Проблеми комунікації: спілкування з будь-ким (керівництвом, чоловіком, власними дітьми, консьєржкою в домі, будь-яким чиновником) із дитячої  позиції (згадаймо транзактний аналіз) навряд чи піде їй на користь. Людина або страждатиме, що її не сприймають серйозно, або конфліктуватиме через дрібниці.
  • Несамостійність і пошук опори: людина завжди шукатиме опору в батьках або або в  іншому сильному дорослому,  щоб «приклеїтись» до нього.
  • Несформована ідентичність: перебування у полоні батьківських родинних сценаріїв не дасть прожити своє життя, бути собою.
  • Невміння захистити власні психологічні кордони  (вони розмиті з дитинства): тож така людина час від часу опиняється жертвою або навіть рабом обставин.
  • Втрачені шанси: створити повноцінну родину, самореалізуватись як професіонал; відсутність життєвої енергії та психологічного ресурсу для постановки й  досягнення цілей.

Види сепарації: які вони бувають?

Проходячи стадії дорослішання й відділяючись від батьків, ми використовуємо різні психологічні способи уникнути батьківської опіки та контролю, щоб зажити нарешті власним життям. Психолог Дж. Хоффман здійснив опис типів сепарації, до яких люди з дорослішанням вдаються, щоб обмежити вплив батьків:

  • емоційна сепарація – зменшення  чутливості на батьківську критику та несхвалення
  • атитюдна сепарація – відмова від оцінки повсякденної реальності у категоріях батьків
  • функціональна сепарація – змога потурбуватись про себе, облаштувати власне життя самостійно, заробляти гроші
  • конфліктна сепарація – позбавлення від почуття провини за те, що живеш сам власним життям, без огляду на думку батьків.

Що робити?

Швидких, легких і абсолютно безболісних шляхів сепарації від батьків майже не існує, тим більш у зрілому віці.  Це досить складно зробити, якщо психологічний і емоційний ресурс протистояти батькам відсутній або мінімальний,  тому процес сепарації може затягтись на роки. Такою опорою, «костуром»,  може стати допомога психолога, яка пришвидшить процес і допоможе пройти його якомога безпечно для усіх сторін.

Отримати бажану самостійність досяжно, працюючи із психологом над укріпленням власного «Я»;  створенням та зміцненням особистісних меж; вибудовуванням нової,  продуктивної  комунікації з батьками; роботою з емоціями, такими як провина, гнів, страх;  налагодженням взаємовідносин із соціумом з позиції дорослого. Непростий шлях, який веде до пошуку Самості і отримання бажаного відчуття повноцінності, права на своє життя. Головне – просто робити крок за кроком.

17 просмотров

Оставить коментарий

You must be logged in to post a comment.