Архив Рубрики: Истории из жизни

О целях коммуникации

Янина Данильченко

Иногда, когда нам говорят какие-то вещи, из-за которых мы чувствуем внутреннее напряжение (не важно, что именно нас цепляет – обидные слова, нелепости, глупые шутки или очевидное вранье) – неплохо было бы оседлать волну нарастающего возмущения, притормозив ее, и задать себе вопрос. Он таков: «А зачем мне это говорят?»

Переключиться со слов, которые мы слышим, на цель коммуникации, к нам обращенной. И тут откроется многое.

читать далее »

Мопс

Янина Данильченко

Хоть я и родилась в ноябре, но считаю его самым унылым, серым и мрачным месяцем в году. Поскольку в вынужденные вылазки из домашней берлоги в осеннюю мглу мне любоваться природой уже не получается, то я любуюсь людьми. Кто-то ярко одет, кто-то несет букет, кто-то собачку на поводке тащит. Интересную.

Недавно наблюдала одну юную даму с собачкой породы мопс. Девица раздаженно дерагала за поводок, что-то злобно шипела мелкой мопсихе (почти щенок еще) и зябко ежилась от мелко моросящего противного дождя. Зато собака была бодра, радостна и полна сил, и хозяйкино настроение ей было по барабану.

Когда у хмурой девушки развязался шнурок на кроссовке, та присела его завязать, не выпуская из рук смартфон. Мопсиха решила не упускать момент, дабы как следует повеселиться. Она тихонько подобралась к хозяйкиной руке с о смартфоном и вцепилась зубами в чехол.

«Отпусти! Что ты делаешь! Зачем ты это делаешь!»- вопила девица . Собака и ухом не повела, и челюсти не разжала. «Отдай!» — орала юная леди. «Дай сюда я сказала, зараза такая!»

Девушка яростно сыпала ругательствами, а мопсиха все так же цепко держала в зубах телефон. Было похоже, что она очень довольна полученным эффектом. Прохожие, наблюдающие сцену, угорали со смеху.

Потом псина молниеносно отгрызла половину чехла и с остервенением махала им, рыча от удовольствия. Промозглым вечером во дворе еще минут 10 не утихали причитания мопсиной хозяйки: «Вот что ты наделала? Ну зачем ты это наделала? Зачем ты отгрызла? Ну зачем?!»

Молчанье было ей ответом. Шальная мопсиха радостно прыгала по бордюрам и рвала поводок из хозяйкиных рук. Шел дождь.

Ноябрьские розы

Янина Данильченко

Ноябрьский понедельник хмур и свеж, а во дворе моего дома, щедро усыпанного листвой яблонь, до сих пор цветут розы.

Особенно красиво цветут два нелюбимых мною куста.
Они мне достались в наследство от прежних хозяев дома, сейчас этим розам лет по 20, наверное. Высокие тонкие кусты с небольшими розовыми бутонами. Весной они зацветают одними их первых, а потом начинается жара, и бледно-розовый цветок превращается в неопрятную лохматую ромашку.

Однако розы эти настолько жизнелюбивы, что распрощаться с ними у меня не поднимается рука.
И вот в этом году теплые и дождливые октябрь с ноябрем, и я впервые за 10 лет вижу чудо, как эти розы цветут осенью, сияя сквозь мглу роскошными плотными бутонами, выглядя точь-в-точь как роза на логотипе Ланком.

Вот они — те подходящие условия, когда куст показывает свою красоту полностью. Я поражена и не могу налюбоваться.

В принципе, то же самое происходит и с людьми. Люди цветут и отцветают в неподходящей среде, и окружающие годами не замечают их внутренней красоты. И лишь в соответствующем окружении они являют миру свой истинный лик.

Горобець

Янина Данильченко

birdsЯ розумію, що комусь ця історія видаватиметься вигадкою, але це справді відбувалось, коли мені було лише 8. Одного дня, перебуваючи у бабусі, я порпалась у її сарайчику і знайшла стару пташину клітку. І мені одразу закортіло, щоб там з’явився птах. До цього часу я вже мала одного птаха – голуба, що випав з гнізда, але на той час він уже виріс, видужав і  полетів геть. Але як роздобути нового птаха? Дуже просто, міркувала я, треба його спіймати.

І ось, повертаючись з бабусею зі школи, я запримітила зграйку горобців, що сиділи на металевій огорожі. Я попросила бабусю потримати портфель, бо я йду ловити горобця. Вона щось несхвально забурмотіла – їй не хотілося втрачати час на мої вигадки, адже ми могли спізнитись на автобус, який ходив за розкладом. Та я не зважила на це і пішла.

Я була абсолютно, на всі сто відсотків  впевнена, що зараз я одного піймаю. Це був досить дивний психологічний настрій – я дуже добре його пам’ятаю і зараз. Такими словами описують його ті, хто знається у східних бойових практиках – коли прагнення, сила наміру і дія зливаються у щось єдине, неподільне. Тоді ніби завмирає час, а ти рухаєшся — спокійно, зосереджено, впевнено. Я підійшла до огорожі і просто зняла з неї крайнього горобця – тим рухом, що зривають яблуко з гілки. Він отетеріло дивився на мене. Бабуся замовкла від здивування.

Наступної миті горобець оговтався і щосили уп’явся мені дзьобом в руку. Я спробувала поворухнути рукою, і зрозуміла, що шкіру з дзьоба я вивільнити не можу – горобець тримав мене міцно, немов той бультер’єр.  Було досить боляче. Якусь хвилю я стояла мовчки, але потім згадала, що я абсолютно не маю гадки, як перевезти горобця додому – їхати в переповненому автобусі було дуже довго, а у мене немає з собою клітки – не у портфелі його ж везти!  Я розтиснула кулак — горобець випурхнув. І ми з бабусею пішли на зупинку.

Хюгге

Янина Данильченко

Про деякі суспільні тренди дізнаюсь пізно… Виявляється, із данського хюгге (так данці називають момент спокою, умиротворення, затишку, насолоди від простих радощів життя) на Заході вже виросла ціла філософія, яка вчить, як цей затишок, це умиротворення спіймати, дотримуючись певних рекомендацій. Існують поради щодо одягу, їжі, приємних дрібниць, які «приманюють» стан хюгге. Все має бути просто і водночас мило.

Втім, данці стверджують, що жоден антураж, жоден сімейний обід чи родинний ритуал — ще не гарантія того, що ви «зловите» хюгге (пам’ятаєте наше — «ялинку прикрасив, мандарини купив, а Новий Рік не відчувається»). Бо відчуття тихої радості й затишку народжується тільки там, де є повне і безумовне занурення у момент.

Отакі моменти «повного занурення» можуть закарбовуватись у пам’яті як яскраві спогади – так, принаймні, у мене. Хвилини чи години чистого, незатьмареного щастя, повної присутності в моменті, коли немов зупиняється час. Маю таких спогадів безліч, і часто вони не пов’язані із хоч би трохи значущими подіями. Ці моменти виникали самі по собі. Тоді я ще не знала, що стан повної присутності – це те, чому можна навчитись, і що можна викликати й проживати цілеспрямовано.

Якими в моєму житті були ці моменти? Наприклад, спогади про прохолодний вересневий ранок, коли я із мамою удвох збирала великі, холодні й запашні яблука у садку. Чи спогади про зимовий сніжний вечір, коли у присмерках повертаюсь додому, а сніжні замети сяють у світлі ліхтарів, немов укриті діамантовим пилом. Чи літній ранок, сніданок із родиною, сонце, квіти на подвір’ї, а я з великою чашкою какао у руках. Коли я повертаю себе у ці моменти, я проживаю їх немовби знову, і відчуваю те саме, що і тоді. Радість від того, що живеш. І це мій величезний ресурс.Hygge